Міністерство освіти І науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки та інновацій розвиток інноваційної культури суспільства: проблеми та перспективи
Скачать 4.47 Mb.
|
РОЛЬ ВИЩОЇ ШКОЛИ У ФОРМУВАННІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ В останні роки в Україні науковцями й практиками дуже активно впроваджуються ідеї доцільності й необхідності формування та реалізації стратегії інноваційного розвитку. Такий інтерес до вирішення цієї проблеми обумовлений тим, що в розвинених країнах відбувається значне зростання питомої ваги інноваційних процесів у валовому продукті. Головним носієм і вираженням інновацій є нова економіка, економіка знань (яка базується на знаннях). Вона розпочала своє існування з кінця ХХ ст., коли в США обсяг виробництва чипів перевищив обсяг виробництва сталі. Відбувся перехід від економіки індустріальної до економіки інформаційної. Нові знання стали результатом функціонування такої економіки. Отже, основні зусилля витрачаються на виробництво, розподіл та використання знань, на відміну від індустріальної економіки, для якої головним є виробництво матеріального продукту. Сутністю нових знань виступає інформація у всіх її формах та видах. Вона є основою для виробництва науково-місткої продукції, тому для нашої країни перехід до стратегії інноваційного розвитку та побудови своєї економіки знань дуже актуальний. Інноваційний потенціал виражається через суспільну й наукову працю, придбання знань тощо. Тому, чим вищий освітянський рівень населення, тим ширший простір інноваційного розвитку. У зв’язку з цим суттєво підвищується роль та вимоги до вищої освіти, яка повинна стати національним пріоритетом у державі. На шляху переходу до інформаційного суспільства з інформаційною економікою вона складає головне багатство країни. Виникає питання, якою мірою сьогодні вища освіта в Україні здатна виконувати завдання по забезпеченню інноваційного розвитку? При цьому не можна не погодитись з академіком НАНУ О. Кришталем, який стурбований не тільки зниженням рівня освіти в Україні, а й зниженням мотивації у молоді зв’язати свої амбіції (майбутнє) з наукою. Причиною подібного становища в Україні є замкнутість освітянського середовища, розрізненість наукових еліт, недостатня інтеграція освіти по вертикалі та горизонталі (від дошкільної до післявузівської підготовки), пасивність роботодавців при створенні професійно-кваліфікаційних стандартів освіти, відсутність єдиних підходів до визначення якості підготовки фахівців. Необхідно також вирішити труднощі, що виникають унаслідок оволодіння новими освітянськими технологіями. У зв’язку з входженням української вищої школи до Європейського інтеграційного простору важливо виявити певні пріоритети, які б відповідали глобальним Європейським принципам за умови збереження національних традицій та досвіду, накопиченого вітчизняною вищою школою. У ХХІ ст. людство сформулювало чіткі уявлення про те, якою повинна бути вища професійна освіта та кваліфікація випускників вищих навчальних закладів. Усі вимоги та пропозиції зафіксовані в багатьох деклараціях, постановах, моделях та стандартах. Гідне місце серед них посідають й положення з Болонської декларації. У моделі, яка сформульована ЮНЕСКО наприкінці минулого століття, визначено, що фахівець сьогодні – це людина з глибокими загальними та спеціальними знаннями, що здатна швидко реагувати на зміни в техніці, науці, на відповідні вимоги до нових технологій. Для цього їй потрібні базові знання, проблемне, аналітичне мислення, інноваційна культура. За цих умов головною метою сучасної вищої школи можна вважати необхідність проектування випереджуючих професійно-кваліфікаційних вимог до фахівця. Такий підхід забезпечить відповідність між змінами його особистих, суспільних потреб та перспективами розвитку науки, техніки, освіти, економіки, культури та відображення їх у меті та сутності підготовки. Але для досягнення такої мети потрібне об’єднання зусиль працівників ВНЗ та роботодавців. Тільки разом вони можуть розробити „профіль” спеціаліста, який необхідний не тільки сьогодні, а й з випередженням, як мінімум, на 5 років. З вищевикладеного можна зробити такі висновки: а) нині якість підготовки фахівців не завжди відповідає сучасним вимогам; б) необхідно законодавчо забезпечити більш тісне співробітництво працівників вищої школи та роботодавців; в) потрібно збільшити інвестиції,в першу чергу з державного бюджету, в науку та освіту. Маслак О.І., Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів підходи до активізації інноваційного розвитку промисловості україни Актуальність теми цього дослідження визначається тим, що від ступеня активності інноваційного розвитку промисловості залежить соціально-економічне зростання країн і регіонів, яке, в свою чергу виступає потужним фактором інноваційного розвитку промисловості. На жаль, сучасні інноваційні процеси в Україні не можна вважати активними. Так, питома вага підприємств, що впроваджували інновації є вкрай низькою (табл.1). Таблиця 1 Інноваційна активність*
1 з 2007 року сума внутрішніх та зовнішніх НДР; 2 з 2007 року придбання інших зовнішніх знань; 3 з 2007 року показник віднесено до інших витрат 4 з 2007 року придбання машин обладнання та програмного забезпечення *Джерело: [2]. Питома вага підприємств, що впроваджували інновації на промислових підприємствах є ще нижчою (табл.2). Таблиця 2 Впровадження інновацій на промислових підприємствах**
* з 2003 року інноваційних видів продукції **Джерело: [2]. Формування та протікання інноваційних процесів в країні гальмується низкою лімітуючих факторів, одним з найважливіших з яких є розгортання сучасної фінансово-економічної кризи. Це, безумовно, в значній мірі уповільнює розвиток вітчизняної економіки, яка, в результаті, залишається орієнтованою на експорт промислової сировини та напівфабрикатів. При цьому, інноваційний розвиток є фрагментарний і такий, що пов’язаний з окремими галузями. Державна підтримка розробок та запровадження інноваційних технологій є недостатньою. Хоча й прийнято ряд законів, які регулюють інноваційну діяльність, вони є недосконалими. Для прикладу достатньо сказати, що за рівнем захисту прав інтелектуальної власності Україна займає одне з останніх місць у світі, що не тільки не сприяє стимулюванню розвитку науки, але й гальмує впровадження інновацій у виробництво. Ще однією проблемою є низький рівень розвитку інноваційної інфраструктури та малого інноваційного підприємництва. В результаті вітчизняні вчені прагнуть продати свої наукові проекти за кордон, що зумовлює втрату нашою країною перших позицій з розробки та запровадження інновацій у виробництво. Все це актуалізує дослідження можливостей інноваційного розвитку промисловості України. Зазначимо, що тема актуалізується і у зв’язку з орієнтацією в Концепції державної промислової політики, схваленій Указом Президента України від 12 лютого 2003 року №102/2003 на стратегію «лідерних технологій», яка передбачає використання власних науково-технічних досягнень для створення нових видів продукції і технологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки, та на «проривну» стратегію, суть якої полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління, і яка базується на концепції «обганяти не доганяючи», має селективний характер й реалізовуватиметься в науково-технічних установах та на інноваційних підприємствах. Вважаємо, що одним з найважливіших підходів до активізації інноваційного розвитку промисловості України є забезпечення диверсифікації такого розвитку. Диверсифікація [лат. Diversus – різний, facere - робити] – різноманітність, різносторонній розвиток. Диверсифікація виробництва – це одночасний розвиток багатьох, не зв’язаних один з одним виробництв, розширення асортименту продукції, що виробляється [3]. Диверсифікація – це також надання чому-небудь різнобічного, комбінованого, багатогалузевого характеру; поширення господарчої діяльності на нові сфери (розширення номенклатури продукції, видів наданих послуг тощо). Диверсифікація – це і зменшення ризику фірми за допомогою розподілу інвестицій та інших ресурсів між декількома напрямками діяльності – виробництвом різнорідних товарів та наданням різних послуг. Диверсифікація – це проникнення фірм у галузі, які не мають прямого виробничого зв’язку або функціональної залежності від основної галузі їхньої діяльності. Багатогалузева диверсифікація – це намагання фірми, підприємства розширити асортимент товарів. Горизонтальна диверсифікація – розширення асортименту новими товарами-аналогами. Диверсифікація експорту – збільшення кількості видів та найменувань продукції та послуг, призначених для експорту. Концентрична диверсифікація – розширення асортименту через випуск нових товарів у додаток до вже існуючих [1, с.293]. Враховуючи всі наведені вище дефініції уточнимо суть диверсифікації інноваційного розвитку промисловості, під якою розумітимемо урізноманітнення інноваційної діяльності в промисловості, збільшення кількості видів та найменувань інноваційної промислової продукції та послуг. Зарубіжний досвід засвідчує, що диверсифікація інноваційного розвитку промисловості залежить, насамперед, від розвитку і використання наукового потенціалу. На жаль, рівень наукових розробок не відповідає вимогам реального технологічного процесу. Це в значній мірі пояснюється тим, що основна кількість наукових розробок фінансується з державного бюджету через Міністерство освіти і науки України, а воно безпосередньо не займається широкомасштабним виробництвом. Таким чином, недостатність коштів на наукові дослідження не дозволяє нарощувати темпи диверсифікації інноваційного розвитку промисловості. Для досягнення диверсифікації інноваційного розвитку промисловості важливо розв’язати низку стратегічних завдань, серед яких найважливішими є збільшення асигнувань на наукові дослідження, формування експортного потенціалу цих виробництв, підвищення технологічного рівня вітчизняних підприємств до рівня світових науково-технічних досягнень. Список літератури:
Медведь Виктория Юрьевна Донбасская национальная академия строительства и архитектуры, г.Макеевка | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Похожие:
 | Розвиток інноваційної культури суспільства: проблеми та перспективи / Матеріали IV науково-практичної конференції 26 червня 2009... |  | Соціально-економічні, соціально-педагогічні та соціально-психологічні проблеми морської освіти |
| Украины, занимает ведущие позиции на рынке финансовых услуг. На начало 2007 года располагал более 1400 структурными подразделениями... | | Україні» (від 04. 07. 2005 р. №1013/2005), Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи, Концепція Державної програми розвитку... |
| Федеральная служба по надзору в сфере образования и науки (Рособрнадзор) является федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим... | | Мках подготовки к кандидатскому экзамену по дисциплине «История и философия науки» аспирант (соискатель) представляет реферат по... |
| Российской Федерации, Республики Крым, уставом Лесновского сельского поселения, а также совершенствования механизмов управления и... | | О внесении изменений в Постановление администрации от 14 мая 2015 года №57 «Об утверждении Административного регламента предоставления... |
| Составной частью экзамена по истории и философии науки является подготовка аспирантом реферата по истории соответствующей отрасли... | | Фкз «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образования в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики... |